Ера крайнощів (рекомендації для батьків)
Ера крайнощів «від зневіри в собі та власних силах до всемогутності»
Такі часи зараз чудернацькі… Не надивуюся. Одні батьки ставляться до своїх дітей, як до кришталевих фігурок, тендітних та вразливих, а інші готові віддати до найсуворіших реалістичних місць «загартовуватися перед реальним життям». У результаті у своїй практиці бачу нещасними і тих, і інших. У результаті на власній практиці переконуюся, що нещасними діти стають внаслідок і першого, і другого батьківських підходів.
Сьогодні буду говорити про дітей, які за найліпших умов під час виконання різнорідних завдань кажуть: «Я? Ні… я не можу, не вийде… Навіть не візьмуся…».
Звісно, усе має свої причини та наслідки. Отож, опираючись на свій професійний досвід, хочу зазначити ряд причин та наслідків. Окрім цього, надам рекомендації, що ж робити в кожному з випадків.
1. Як неспроможність взяти на себе відповідальність. Вона має такі форми:
- психологічна – коли на хлопчика чи дівчинку «покладено вантаж» не за віком, не за актуальною психоемоційною потребою та силою (наприклад, дитина має не виявляти своїх емоцій у ситуації програшу, але ж куди тоді подіти біль та відчай?);
- фізична – коли від дитини чекають результатів як від більш зрілої особистості (наприклад, стрибнути вище, далі, але вона ще не сформована для цього фізіологічно);
- етично-моральна /виховна – коли так сформована сімейна система у вихованні та життєвих цінностях родини (наприклад, «у нас завжди прибирає мама, а не я»);
Що ж робити? Перевіряти щоразу свої очікування від реальної картини. Якщо вам важко це зробити самостійно, запитайте третю особу: "Чи не перебільшую я очікування щодо своєї дитини? Чи, може, зарано ще цього вимагати? "
2. Як реакція, коли вибір роблять замість дитини, а її власної внутрішньої мотивації щодо цього немає. Дитина не розуміє, для чого це їй. (Наприклад, «…батьки вибрали для мене гурток, але я сюди не хотіла»);
Що ж робити? Запитувати свою дитину про її бажання та зацікавлення й пам'ятати, що вони час від часу можуть змінюватися. Цікавлячись актуальними вподобаннями дочки чи сина, ви формуєте особистість, яка здатна до відповідальності.
3. Як захисна, стандартна, мимовільна реакція, коли є потреба відмовитися відразу, без аналізу причин. Як правило, це відбувається під впливом негативного попереднього досвіду: недостатність підтримки та прийняття оточення, оціночне негативне судження когось дорослого, страхи тощо;
Що ж робити? Пригадайте разом із дитиною її позитивний досвід набуття чого-небудь або розпитайте про попередні негативні враження, роблячи спільний аналіз із погляду об'єктивності та заохочення до здобуття нового досвіду.
4. Як неправильне вибудовування авторитету дорослої людини у житті дитини (порушення емоційної прив'язаності між нею та батьками). Справді, для дітей цього віку значущість мами й тата уже відходить на задній план, на передньому – авторитетність однолітка. Однак тут важливо зберігати емоційний зв'язок (прив'язаність) зі своєю дитиною та враховувати її потребу у близьких дружніх стосунках із ровесниками.
Що ж робити? Проаналізуйте самостійно: чи є ви авторитетною людиною у житті сина чи дочки? Якщо ні, то поміркуйте, як можете посприяти формуванню позитивної прив'язаності між вами та дитиною.
5. Питання самооцінки, впевненості та вольової саморегуляції дитини.
Що ж робити? Підійдіть до цього питання з іншого боку. Поміркуйте з дочкою або сином про їхні бажання та сподівання, про мрії та цілі. Виберіть одну-дві на найближчий термін (1-2 місяці), складіть план та спонукайте дитину до його реалізації. Підтримуйте, схвалюйте та заохочуйте. Співпереживайте й діліться своїм досвідом, який здобули в дитинстві. Найголовніше – щоб син або донька відчули вашу підтримку та свою здатність потрошку досягати бажаного.
Звісно, будь-який випадок завжди варто розглядати індивідуально. У кожного своя історія, потреба та вигода)) Розв'язати ситуацію можна також із залученням фахівця (психолога або педагога), який допоможе побачити її з іншого, об'єктивного боку.
